Англійські філософські терміни з українськими поясненнями

Дослідження найзагальніших питань знання, реальності, цінностей, свідомості й міркування, переважно через ретельну аргументацію, а не експеримент.

Уявний сценарій для перевірки теорії або виявлення наших інтуїцій без проведення реального експерименту.

Людська здатність логічно мислити, робити висновки й оцінювати істинне або правильне; також міркування на користь переконання чи дії.

Судження, яке одразу здається нам істинним без можливості навести повне обґрунтування; у філософії часто слугує свідченням.

Висувати щось як істинне або існуюче, зазвичай для основи аргументації чи пояснення, без попереднього доведення.

Міркування з начебто істинних засновків через начебто правильні кроки, яке приводить до висновку, що здається хибним або суперечливим.

Сукупність тверджень, у якій одні, засновки, слугують підставами для прийняття іншого — висновку.

Твердження, наведене як підстава в міркуванні, з якого має випливати висновок.

Твердження, яке аргументація прагне встановити за допомогою засновків.

Дослідження правильного міркування, особливо того, які висновки з яких засновків випливають і чому.

Про міркування, форма якого гарантує: якщо всі засновки істинні, то висновок також обов'язково істинний.

Про дедуктивне міркування, яке є валідним і має лише істинні засновки, тому його висновок гарантовано істинний.

Твердження, яке людина висуває як істинне й готова захищати; часто головна думка, яку підтримує есе або аргументація.

Підстава проти тези, теорії або аргументації, яка вказує на можливу хибність, неясність чи недостатнє обґрунтування.

Окремий випадок, що показує хибність загального твердження чи визначення, або приклад з істинними засновками й хибним висновком, який спростовує валідність форми міркування.

Міркування, у якому висновок має з необхідністю випливати із засновків, тож істинні засновки гарантують істинний висновок.

Міркування від спостережуваних випадків до загального висновку або прогнозу, у якому засновки роблять висновок імовірним, але не певним.

Перехід у міркуванні від одного чи кількох тверджень до іншого або висновок, отриманий таким переходом.

Умова, без виконання якої щось не може бути істинним або статися, хоча її самої може бути недостатньо.

Умова, виконання якої гарантує істинність або настання чогось, навіть якщо воно може виникнути й іншими шляхами.

У логіці — твердження, істинне в кожному можливому випадку завдяки самій формі, наприклад «Або дощить, або не дощить».

Міркування з двох засновків і висновку, кожен із яких пов'язує дві категорії, як «Усі люди смертні; Сократ — людина; отже Сократ смертний».

Валідне правило виведення: з «Якщо P, то Q» і «P» можна зробити висновок «Q».

Твердження або пара тверджень, які не можуть бути істинними, наприклад одночасне ствердження чогось і його заперечення.

Робити щось логічно необхідним: якщо A entails B, то за істинності A твердження B також мусить бути істинним.

Поширена помилка мислення, через яку аргументація здається переконливою, хоча засновки не підтримують висновок належним чином.

Помилка, за якої замість аргументації атакують її автора, наприклад його характер або мотиви.

Помилка, за якої позицію опонента подають слабшою або крайнішою, ніж вона є, і атакують цю спрощену версію.

Помилка, за якої аргументація явно або приховано вже припускає саме той висновок, який має довести.

Міркування, що один малий крок неминуче запустить ланцюг подій із катастрофічним кінцем; є помилкою, якщо цей ланцюг не обґрунтований.

Помилка, що подає два варіанти як єдино можливі, хоча насправді існують інші.

Помилка, за якої твердження вважають істинним лише через слова авторитетної особи, особливо неексперта в цій темі.

Недоречний пункт, навмисно чи ненавмисно внесений в обговорення, що відвертає увагу від справжнього питання.

Помилка припущення, що коли одна подія сталася після іншої, попередня обов'язково спричинила наступну.

Помилка виведення загального висновку із замалої кількості випадків або з нерепрезентативних випадків.

Галузь філософії, що вивчає знання: його природу, здобуття, обґрунтування переконань і межі пізнання.

Знання того, що щось є саме так; традиційно визначається як істинне й належно обґрунтоване переконання, хоча це визначення оспорюють.

Психічний стан прийняття чогось за істинне незалежно від його фактичної істинності та наявності добрих підстав.

Підстави або свідчення, які роблять переконання раціональним, чи властивість переконання, належно підтриманого підставами.

Властивість твердження або переконання відповідати тому, як є насправді; філософи сперечаються, у чому полягає ця відповідність.

Про знання або обґрунтування, яке не залежить від досвіду, наприклад знання, що всі холостяки неодружені або що 7 + 5 = 12.

Про знання або обґрунтування, залежне від досвіду чи спостереження, наприклад знання, що на рівні моря вода кипить за 100 °C.

Погляд, що ми не маємо або не можемо мати знання в певній сфері, чи метод сумніву в твердженнях до їх належного обґрунтування.

Заснований на спостереженні, досвіді або експерименті, а не на самому міркуванні чи теорії.

Галузь філософії, що вивчає основну природу реальності: що існує, чим є речі, а також час, причину, тотожність і можливість.

Факт або стан реальності, наявності чогось на противагу небуттю; в екзистенціалізмі також конкретне людське життя.

Здатність обирати між різними можливими діями так, щоб ми справді відповідали за свої вчинки.

Погляд, за яким кожна подія, зокрема людський вибір, визначена попередніми причинами разом із законами природи.

Частина метафізики, що вивчає існування та основні види сущого, наприклад об'єкти, властивості, події або числа.

Відношення причини та наслідку, за якого одна подія або стан породжує інший.

Питання про те, завдяки чому людина в один момент є тією самою людиною в інший момент попри зміни тіла й свідомості.

У метафізиці — те, що існує самостійно й має властивості, а не є властивістю чогось іншого.

Сукупність властивостей, завдяки яким річ є тим, чим вона є, і без яких вона взагалі не належала б до свого виду.

Галузь філософії, що вивчає правильне й неправильне, добро і зло та те, як нам слід жити й ставитися одне до одного.

Прийняті людьми або суспільством принципи правильної й неправильної поведінки чи моральна правильність або неправильність дії.

Етична теорія, за якою правильною є дія, що дає найбільше сукупне щастя або добробут усім, кого вона стосується.

Родина етичних теорій, за якими деякі дії правильні або неправильні самі по собі через обов'язки чи правила незалежно від наслідків.

Підхід до етики, зосереджений на доброму характері та чеснотах, зокрема мужності, чесності й практичній мудрості, а не на правилах чи наслідках.

Погляд, за яким правильність дії залежить лише від її наслідків, тож найкраща дія має найкращий результат.

Погляд, за яким істина, знання або моральна правильність не абсолютні, а залежать від культури, людини чи системи відліку.

Такий, що стосується належного стану речей або доброго, правильного чи розумного, а не описує фактичний стан.

Галузь етики, яка запитує про значення моральних тверджень, їхню істинність чи хибність і можливість їх пізнання, а не про правильність конкретних дій.

Метаетичний погляд, що існують об'єктивні моральні факти незалежно від переконань будь-якої людини або культури.

Ідея, що політична влада або моральні правила обґрунтовані тим, що раціональні люди погодилися б або вже погодилися прийняти їх заради взаємної вигоди.

Справедливе й належне ставлення до людей, особливо в суспільному розподілі прав, обов'язків, благ і покарань.

Стан можливості діяти й обирати без невиправданого втручання, особливо з боку держави або інших людей.

Уявний стан людей без уряду або політичної влади, який використовують для пояснення потреби в державі.

Правомірність політичної влади, за якої її носії мають справжнє право керувати, а люди — підстави коритися.

Права, які, за цим поглядом, люди мають просто як люди, до й незалежно від будь-якого закону чи уряду.

Традиція політичної філософії, що ставить у центр особисту свободу, рівні права й обмеження державної влади.

Стан наявності переживань, суб'єктивного відчуття бачення, почуттів або думок; також стан неспання й усвідомлення.

Питання про зв'язок свідомості з її думками й почуттями з тілом, особливо мозком.

Погляд, за яким свідомість і тіло є принципово різними видами сущого, тому психічні стани не зводяться просто до фізичних.

Погляд, за яким усе суще є фізичним або повністю залежить від фізичного, тож свідомість зрештою належить до фізичного світу.

Суб'єктивні якості свідомого досвіду, наприклад як виглядає червоність червоного або як відчувається головний біль тому, хто його має.

Властивість психічних станів бути про щось або спрямованими на щось, як переконання стосується факту, а бажання — предмета.

Погляд, за яким психічний стан визначається його дією — причинною роллю між вхідними впливами, іншими станами й поведінкою, а не матеріалом реалізації.

Проблема пояснення того, чому й як фізичні процеси мозку взагалі породжують суб'єктивний досвід, а не відбуваються без внутрішнього відчуття.

Погляд, за яким усе або більшість нашого знання походить із чуттєвого досвіду, а не лише з розуму.

Погляд, за яким головним джерелом знання є розум, а не чуттєвий досвід, і частина знання вроджена або апріорна.

Філософська течія, зосереджена на індивідуальному існуванні, свободі й виборі: люди створюють сенс способом свого життя, а не знаходять його готовим.

Філософський метод і напрям, який досліджує структури досвіду так, як вони постають свідомості з перспективи першої особи.

Метафізичний погляд, за яким реальність у своїй основі психічна або залежить від свідомості, тож немає світу, цілком незалежного від думки чи досвіду.

Американська філософська течія, за якою значення та істинність ідей залежать від їхніх практичних наслідків і того, як вони працюють у досвіді.

Давньогрецька й давньоримська школа, яка вчить, що чеснота — єдине справжнє благо, а непідвладне нам слід спокійно приймати.

Погляд, що життя не має сенсу, цінності або мети, чи вужче — що немає моральних істин або взагалі знання.

Стиль філософії, панівний в англомовних університетах, який наголошує на ясній аргументації, логічному аналізі та уважному ставленні до мови й науки.

Умовна назва переважно французьких і німецьких традицій від Канта й Геґеля: феноменології, екзистенціалізму, герменевтики, критичної теорії та постструктуралізму.

Найвищий моральний принцип Канта: веління, що безумовно зобов'язує кожну раціональну істоту незалежно від її бажань і цілей.

Декартове міркування «Мислю, отже існую», яке має показати неможливість сумніву у власному існуванні під час мислення.

Теорія Платона про досконалі, вічні й незмінні форми поза мінливим фізичним світом, як сама Краса чи Справедливість, які речі лише недосконало наслідують.

Дослідження ідей через низку запитань і відповідей, яке виявляє суперечності в переконаннях і спонукає до яснішого мислення.

Ідея Арістотеля, що чеснота лежить між двома вадами — надлишком і нестачею, як мужність між боягузтвом і нерозсудливою сміливістю.

Мисленнєвий експеримент Джона Ролза, де люди обирають принципи справедливості, не знаючи свого місця в суспільстві — класу, здібностей або гендеру.

Ідея Руссо про спільну волю народу як цілого, спрямовану на загальне благо, на противагу сумі приватних інтересів.

Ідея, що розум при народженні подібний до чистої дошки без вроджених ідей, тож увесь його зміст походить із досвіду.

Принцип не припускати більше сутностей або причин, ніж потрібно: серед пояснень обирати найпростіше, яке працює.

Метод досягнення істини через зіткнення протилежних позицій — від запитань і відповідей Платонових діалогів до Геґелевого розвитку ідей через суперечності.

Оповідь Платона в «Державі» про в'язнів, які бачать лише тіні на стіні печери, що показує шлях освіти від видимостей до справжньої реальності.

Ідея Ніцше, що основне прагнення живого — зростати, долати опір і виражати силу, а не лише виживати чи шукати задоволення.